Світло над Землями Прайду

Минуло кілька років відтоді, як Сімба повернувся на Скелю Предків і знову став володарем Земель Прайду. Савана ожила: висока трава шелестіла під вітром, річки були повноводними, а тварини більше не боялися виходити зі своїх схованок.

Та одного ранку Рафікі піднявся на найвищу гілку баобаба й довго вдивлявся в обрій. Зі сходу насувалася темна смуга пилу.

— Наближається біда, — тихо промовив мудрий мандрил. — Але цього разу вона прийде не з темряви, а зі страху.

Невдовзі до Скелі Предків прибігла молода антилопа. Вона важко дихала й ледве трималася на ногах.

— Ваша величносте, — звернулася вона до Сімби, — за далекими пагорбами пересохло озеро. Тамтешні тварини залишилися без води. Вони йдуть сюди, але бояться, що ви не дозволите їм пити з нашої річки.

Сімба уважно вислухав її. Він пам’ятав, як колись його батько Муфаса вчив його: справжній король не лише захищає свої землі, а й дбає про всіх, хто потребує допомоги.

— Ніхто не має боятися просити про воду, — сказав Сімба. — Землі Прайду відкриті для тих, хто прийшов із миром.

Нала, яка стояла поруч, схвально кивнула.

— Але нам треба діяти обережно, — додала вона. — Якщо всі тварини одночасно прийдуть до річки, води може не вистачити й нам.

Тимон, почувши це, нервово підскочив.

— Я завжди казав: коли з’являється проблема, треба знайти місце, де її немає! Наприклад, на дереві. Або на дуже високому дереві!

— Тимоне, — спокійно сказав Пумба, — на дереві немає води.

— Ось бачиш, — зітхнув Тимон, — проблеми всюди.

Сімба скликав раду. До Скелі Предків прийшли зебри, слони, жирафи, буйволи та птахи. Кожен хвилювався за свою родину. Одні вважали, що треба берегти воду лише для мешканців Земель Прайду. Інші нагадували, що колись і вони могли опинитися в біді.

Найголосніше сперечалися буйволи.

— Якщо ми пустимо сюди чужих, то скоро не залишиться трави й води! — вигукнув старий буйвол на ім’я Бара.

— А що буде, коли біда прийде до нас? — відповіла йому Нала. — Хто допоможе нам тоді?

Сімба мовчав. Він розумів, що обидві сторони мають рацію: король повинен захищати свій народ, але не може відвертатися від тих, хто страждає.

Увечері він пішов до печери, де колись жив Муфаса. Небо було всіяне зірками. Сімба подивився вгору й тихо промовив:

— Тату, як мені вчинити правильно?

Вітер пройшовся саваною, ворухнув траву й приніс із собою далекий звук грому. Сімба згадав слова Муфаси про коло життя: усі істоти пов’язані між собою, і сила кожного залежить від сили всіх.

Наступного ранку Сімба оголосив своє рішення.

— Ми поділимося водою, — сказав він. — Але водночас разом знайдемо нове джерело. Слони зможуть розчистити старе русло річки, зебри й антилопи допоможуть рознести насіння трав, а птахи полетять шукати місце, де земля ще зберігає вологу.

Тварини взялися до роботи. Слони важкими ногами розчищали каміння. Мавпи переносили гілки. Птахи літали над саваною, шукаючи сліди води. Навіть Тимон і Пумба допомагали: вони збирали комах, щоб нагодувати виснажених птахів.

— Це важче, ніж я думав, — поскаржився Тимон, витираючи лапою лоба.

— Зате ми робимо добру справу, — усміхнувся Пумба.

Через кілька днів молодий орел повернувся з далекого польоту.

— Я бачив зелену долину за Червоними скелями! — вигукнув він. — Там є підземне джерело, але воно закрите великим камінням.

Сімба одразу повів туди найсильніших тварин. Дорога була важкою: доводилося переходити вузькими стежками, підніматися на круті схили та пробиратися крізь колючі зарості.

Коли вони дісталися долини, то побачили величезні кам’яні брили, що перегороджували шлях воді. Слони почали штовхати каміння, але воно не зрушувалося.

Тоді Сімба піднявся на скелю.

— Ми не впораємося поодинці! — голосно сказав він. — Але разом ми сильніші за будь-яку перешкоду.

Буйвол Бара, який раніше не хотів приймати чужих тварин, мовчки вийшов уперед.

— Я помилявся, — зізнався він. — Страх змусив мене думати лише про себе. Допоможімо одне одному.

Буйволи стали поруч зі слонами, леви й гієни разом підштовхували менші камені, а мавпи витягали гілки, що заважали. Раптом одна з великих брил похитнулася, зсунулася вниз — і з-під неї вирвався струмінь чистої води.

Спочатку він був маленький, але щомиті ставав сильнішим. Вода наповнила сухе русло, побігла долиною й засяяла під сонячним промінням.

Тварини радісно закричали. Дехто пив воду, дехто танцював, а птахи злетіли в небо великим різнобарвним колом.

Сімба стояв поруч із Налою та дивився на нову річку.

— Ти був правий, — сказала Нала. — Справжня сила короля не в тому, щоб усім наказувати. Вона в тому, щоб об’єднувати.

Сімба посміхнувся.

— Я просто намагався пам’ятати, ким я є.

Увечері всі тварини зібралися біля Скелі Предків. Рафікі намалював на камені знак нового джерела — хвилю, що перетворювалася на сонце.

— Це нагадуватиме нам, — сказав він, — що навіть після найсухішої пори може прийти життя. Але лише тоді, коли серця не висихають від байдужості.

З того дня нову річку назвали Річкою Єдності. Біля неї мирно жили тварини з різних земель, а Сімбу ще довго згадували як короля, який навчив усіх: у колі життя немає чужих, коли хтось потребує допомоги.