Допоможіть скласти казку "Зустріч з Вечором"

Жила-була маленька дівчинка на ім’я Марійка, яка дуже любила вечірній час. Вона часто спостерігала, як сонце ховається за горизонтом, залишаючи небо рожевим, помаранчевим та фіолетовим. Але одного разу їй здалося, що вечір – це не просто час доби, а щось набагато більше.

Одного теплого літнього вечора Марійка сиділа на ганку, коли раптом помітила дивний рух серед дерев. Здавалося, ніби хтось крокує між гілками, несучи за собою ніжний серпанок. Раптом перед нею з’явився високий чоловік у синьому плащі, прикрашеному зірками. Його волосся нагадувало сутінки, а очі сяяли, немов перші зірочки.

— Хто ти? — запитала Марійка.

— Я Вечір, — відповів чоловік, лагідно всміхаючись. — Ти завжди милуєшся мною, тож я вирішив навідатися до тебе.

— Але як це можливо? Вечір — це просто частина дня! — здивувалася дівчинка.

— Не зовсім, — мовив Вечір. — Я — дух спокою, часу, коли все завмирає, щоб перепочити. Я приходжу після галасливого дня, щоб подарувати людям тишу та затишок.

Марійка захотіла дізнатися більше і запитала:

— Що ти робиш, коли тебе не видно?

— Я подорожую світом, — пояснив Вечір. — Приношу тінь у ліси, заспокоюю хвилі на морі, запалюю зорі на небі. А ще я слухаю мрії людей, які готуються до сну.

Марійка замислилася.

— А чи буває тобі сумно? Адже згодом приходить Ніч, і всі про тебе забувають.

Вечір усміхнувся ще лагідніше:

— Ні, маленька. Я знаю, що моя роль важлива. Без мене люди не змогли б відчути красу переходу від дня до ночі. Я — мить, яка допомагає зупинитися і подумати про щось важливе.

Марійка радісно засміялася:

— Тепер я любитиму тебе ще більше!

Вечір ніжно погладив її по голові, і дівчинка відчула, як м'який вітерець торкнувся її щоки. Наступного разу, коли сонце почало заходити, вона знову дивилася на небо і відчувала, що Вечір поруч, спостерігає за нею і шепоче свої спокійні історії.

З того часу Марійка кожного вечора шукала в небі зірки і думала: "Ось він, мій друг Вечір". І їй здавалося, що він також їй посміхається.