Маленька розповідь. Про лелеча, яке мріяло літати.

Лелеченя народилося в маленькому гнізді, розташованому високо на стовбурі старого дерева, посередині безкрайнього поля. Його брати та сестри були задоволені життям у гнізді: їжа завжди була поруч, батьки приносили смачних жабок та рибок, а теплий вітер лагідно гойдав їхній дім. Але наше лелеченя завжди дивилося в небо з мрією в серці. Воно хотіло літати.

"Ми вже літаємо," — сміялися брати, тупцяючи лапками по краю гнізда. "Це наша гра!" Але для маленького лелеченяти цього було замало. Воно уявляло, як підіймається високо-високо, де вітер співає свої пісні, як ширяє над ріками, лісами та горами.

Одного дня, коли батьки полетіли за їжею, лелеченя вирішило спробувати. Воно вибралося на край гнізда, розправило свої ще слабкі крила й відштовхнулося. Але замість польоту воно впало вниз, просто в густу траву під деревом. Лелеченя злякалося, але його мрія була сильнішою за страх. Воно повторювало спроби день за днем. Воно махало крилами, піднімалося все вище і, нарешті, одного дня злетіло.

Яке ж то було щастя! Вітер обіймав його крила, і весь світ здавався безмежним. Лелеченя побачило поля, ліси та навіть річку, яка блищала, мов срібло. Воно більше не було маленьким безпорадним пташеням. Воно стало птахом, здатним досягти своєї мрії.

Коли лелеченя повернулося до гнізда, брати й сестри дивилися на нього із захопленням. "Розкажи, як це!" — просили вони. Але лелеченя тільки загадково посміхнулося. Воно зрозуміло: щоб зрозуміти радість польоту, потрібно спробувати самому.

Відтоді лелеченя щодня літало, дізнаючись усе більше про небо. Його мрія здійснилася, і воно зрозуміло, що справжній політ — це не лише рух у просторі, а й шлях до власного серця.