Висловіть свою думку щодо рівня розвитку в Україні системи захисту прав дитини. Запропонуйте шляхи її вдосконалення.

На мою думку, система захисту прав дитини в Україні перебуває на етапі активного розвитку, однак її поки що не можна назвати цілісною та однаково ефективною в усіх регіонах. Україна має достатньо розвинену правову основу: ратифіковано основні міжнародні документи у сфері прав дитини, діють закони про охорону дитинства, освіту, соціальні послуги, запобігання домашньому насильству, протидію торгівлі людьми. Створено служби у справах дітей, центри соціальних служб, інститут освітнього омбудсмена, систему безоплатної правничої допомоги та механізми парламентського контролю за дотриманням прав людини.

Позитивним кроком є поступовий перехід від інтернатного виховання до підтримки родини та сімейних форм виховання. У 2024 році було затверджено Стратегію забезпечення права кожної дитини на зростання в сімейному оточенні до 2028 року. Також розвиваються патронат над дитиною, прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, усиновлення та соціальні послуги у громадах. У сфері правосуддя передбачено посилення гарантій для дітей, які є потерпілими, свідками або перебувають у конфлікті із законом, розвиток дружніх до дитини процедур, спеціалізацію суддів і психологічний супровід.

Водночас між наявністю законів і їх практичним виконанням залишається значна відстань. Якість захисту дитини часто залежить від місця її проживання. У великих містах зазвичай є більше психологів, соціальних працівників, реабілітаційних центрів і громадських організацій, тоді як у невеликих або постраждалих від війни громадах відповідних фахівців та установ може не вистачати. Служби у справах дітей нерідко перевантажені, а взаємодія між школою, поліцією, медичними закладами, соціальними службами та органами місцевої влади не завжди є швидкою і скоординованою.

Особливо серйозним випробуванням стала війна. Діти стикаються із загрозою життю та здоров’ю, вимушеним переселенням, втратою близьких, розлукою з батьками, руйнуванням житла і шкіл, перервами в навчанні, депортацією, незаконним переміщенням, психологічними травмами. Діти на тимчасово окупованих територіях обмежені в доступі до української освіти, медичної допомоги та правового захисту. Наслідки тривалого стресу, ізоляції та нестабільності можуть впливати на психічне здоров’я і соціальний розвиток дитини протягом багатьох років.

Недостатньо ефективною залишається система раннього виявлення неблагополуччя. Держава та місцеві органи часто реагують тоді, коли порушення вже сталося: дитина зазнала насильства, залишилася без догляду, припинила навчання або була вилучена із сім’ї. Натомість профілактика потребує постійної підтримки сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах. Бідність, безробіття батьків, залежності, домашнє насильство, інвалідність, вимушене переселення чи психологічні проблеми не повинні автоматично призводити до розлучення дитини з родиною.

Серйозною проблемою є недостатня доступність психологічної допомоги. У багатьох закладах освіти один психолог працює з великою кількістю дітей, а в окремих громадах таких спеціалістів узагалі немає. Крім того, не всі діти та батьки готові звертатися по допомогу через страх осуду або нерозуміння того, куди саме потрібно звертатися.

Потребує вдосконалення й захист дітей у цифровому середовищі. Діти можуть стикатися з кібербулінгом, шантажем, шахрайством, поширенням особистих даних, сексуальною експлуатацією та небезпечним контентом. Батьки й учителі не завжди володіють достатніми знаннями, щоб своєчасно виявити небезпеку та правильно відреагувати.

Для вдосконалення системи насамперед необхідно створити єдиний міжвідомчий механізм роботи з кожною дитиною, права якої порушено або можуть бути порушені. Інформація між соціальними службами, поліцією, закладами освіти, охорони здоров’я та органами опіки має передаватися швидко, але з дотриманням конфіденційності. За конкретну справу повинен відповідати визначений фахівець, який супроводжуватиме дитину та сім’ю до повного розв’язання проблеми.

Другим напрямом має стати посилення спроможності територіальних громад. У кожній громаді повинна працювати достатня кількість кваліфікованих соціальних працівників, психологів, фахівців із реабілітації та захисту прав дітей. Держава має встановити мінімальні стандарти таких послуг і гарантувати їх фінансування незалежно від доходів конкретної громади. Особливу увагу потрібно приділяти прифронтовим, деокупованим і сільським територіям.

Третім кроком повинна бути реальна, а не формальна деінституціалізація. Закриття або скорочення інтернатних закладів не дасть позитивного результату, якщо одночасно не розвивати послуги за місцем проживання. Родинам необхідні денний догляд, раннє втручання, інклюзивне навчання, реабілітація, тимчасовий перепочинок для батьків, матеріальна допомога та соціальний супровід. Пріоритетом має бути збереження безпечної родини, а якщо це неможливо — влаштування дитини до сімейної форми виховання, а не до великої установи.

Необхідно також розширити систему доступної психологічної допомоги. У школах мають працювати повноцінні психологічні служби, а діти, які постраждали від бойових дій, насильства, переміщення або втрати близьких, повинні отримувати тривалий професійний супровід. Важливо підтримувати не лише дитину, а й батьків чи опікунів, адже психологічний стан дорослих безпосередньо впливає на безпеку та добробут дітей.

Окремим напрямом має бути розвиток правосуддя, дружнього до дитини. Допит дитини не повинен проводитися багато разів різними установами, оскільки це може спричинити повторну травматизацію. Потрібно ширше застосовувати спеціально обладнані приміщення, відеофіксацію, участь психолога та методики спілкування відповідно до віку дитини. Судді, прокурори, слідчі, адвокати й поліцейські, які працюють із дітьми, повинні проходити спеціальну підготовку.

Важливо забезпечити реальну участь дітей у прийнятті рішень, які їх стосуються. Думку дитини потрібно враховувати не формально, а відповідно до її віку, зрілості та життєвих обставин. У школах, громадах і закладах соціального захисту мають діяти зрозумілі та безпечні механізми подання скарг. Дитина повинна знати, куди звернутися у випадку насильства, дискримінації, булінгу або порушення її прав, і бути впевненою, що звернення не погіршить її становище.

Не менш важливими є правова освіта та цифрова безпека. Дітей потрібно навчати розпізнавати насильство, маніпуляції, кібербулінг і небезпечні контакти в інтернеті. Батьки та педагогічні працівники також мають регулярно проходити відповідне навчання. Інформація про права дитини й доступні способи захисту повинна подаватися простою мовою та бути доступною для дітей різного віку, дітей з інвалідністю і представників національних меншин.

Крім того, необхідний незалежний контроль за результатами державної політики. Ефективність системи слід оцінювати не лише за кількістю прийнятих законів, проведених заходів або створених установ, а за конкретними змінами в житті дітей: чи зменшилася кількість випадків насильства, чи отримують діти своєчасну допомогу, чи скорочується перебування в інтернатах, чи забезпечено доступ до освіти, лікування, житла та реабілітації. Виявлені порушення мають не просто фіксуватися, а усуватися із визначенням відповідальних осіб. Моніторингові матеріали Уповноваженого свідчать, що проблеми можуть стосуватися неналежного соціального захисту, документування, доступу до інформації та недостатнього нагляду з боку відповідних органів.

Отже, в Україні вже створено основні правові та інституційні елементи системи захисту прав дитини. Проте система залишається недостатньо узгодженою, нерівномірною та часто реагує на наслідки проблем замість їх попередження. Її подальший розвиток має ґрунтуватися на принципі найкращих інтересів дитини, підтримці родини, доступності послуг у кожній громаді, професійній міжвідомчій взаємодії, участі самої дитини та персональній відповідальності посадових осіб. Головним показником успішності повинна бути не кількість ухвалених документів, а реальна безпека, гідність і добробут кожної дитини.