Казка про яблуню і березу

Жила-була яблуня в густому саду, і поруч з нею росла молода струнка береза. Яблуня була міцною та рясно вкритою плодами, а береза вирізнялася красою своїх сріблястих листочків і гнучким стовбуром. Вони завжди росли поруч, і кожна з них милувалася собою та своєю подругою.

Яблуня часто хвалилася своїми смачними та соковитими плодами, які приносили радість дітям та дорослим. Вона говорила березі:

— Подивись, яка я щедра! Я приношу людям радість та користь. Мої яблука зривають, і вони стають частиною святкових столів, а ти стоїш тут і лише листям шелестиш.

На це береза скромно відповідала:

— Так, ти приносиш людям користь, і це чудово. Але я також дарую їм радість. Люди ховаються в моїй тіні влітку від спеки, захоплюються моїм витонченим стовбуром і дивляться на мої листочки, які блищать на сонці.

Проте яблуня не хотіла прийняти такі слова. Вона вважала, що справжня користь тільки в тому, що її плоди можна їсти.

Минали роки, і яблуня з кожним сезоном все більше старіла. Її гілки стали менш міцними, і яблук ставало менше. Одного разу під час сильного буревію яблуня не витримала і похилилася. Її стовбур більше не міг тримати гілки.

Тоді вона звернулася до берези:

— Березо, подруго моя, допоможи мені втриматися.

І береза, хоча й була стрункою та тонкою, зігнула свої гнучкі гілки й підтримала яблуню. Вона допомогла їй вистояти під час буревію, і яблуня з вдячністю побачила, що і краса, і сила можуть бути різними, але кожен приносить користь по-своєму.

З того часу яблуня більше не хвалилася своїми плодами, а стала цінувати дружбу і підтримку. Вона зрозуміла, що кожна рослина має свою особливість і призначення, і разом вони створюють гармонію в природі.

Ця казка навчає нас, що в кожного є свої таланти і можливості приносити користь світові, навіть якщо вони непомітні з першого погляду. Іноді те, що здається менш значущим, може виявитися важливим у найважчий момент.