Напишіть твір-мініатюру у якому був би розгорнений виклад після речення "А справа була така..."

А справа була така... Це сталося одного теплого літнього вечора, коли ми з друзями вирішили прогулятися до старого озера на околиці нашого містечка. Туди рідко хтось ходив, адже місце вважали загадковим і трохи моторошним. Але нас це тільки підбадьорювало — адже в дитинстві немає нічого цікавішого, ніж відчути дух пригоди.

Ми взяли з собою ліхтарики, трохи їжі і вирушили в похід. Дорога через густий ліс, що оточував озеро, здавалася нескінченною, і гілки дерев наче спеціально нахилялися над нами, утворюючи темні арки. Нарешті, ми вийшли на невеличку галявину і побачили перед собою тиху гладінь води. Місяць яскраво відбивався на поверхні, надаючи всьому містичний вигляд.

Тільки-но ми вмостилися на траві, як почули шурхіт за спиною. Спершу подумали, що це просто вітер у гілках, але раптом із кущів вийшла постать — високий чоловік у капелюсі, із довгим плащем, який майже торкався землі. Він зупинився і мовчки дивився на нас. Хтось із нас здригнувся, але ніхто не наважився втекти чи закричати. Чоловік раптом посміхнувся і промовив тихим голосом: "Не бійтеся, я просто оберігаю це місце."

Ми завмерли. "Оберігаєте від чого?" — наважився запитати я. Чоловік поглянув на озеро, і його очі стали дивно сумними. "Від тих, хто забув, що таке тиша. Це озеро пам'ятає багато історій, а люди приходять сюди тільки для того, щоб їх слухати."

Він кивнув нам, наче дав знак, що можна залишатися, і пішов назад у темряву лісу. Ми сиділи мовчки, і лише вітер легенько ворушив воду, нагадуючи про те, що є речі, які потрібно просто відчувати, не намагаючись пояснити.

Після цього випадку озеро стало для нас не просто місцем для пригод, а справжнім прихистком тиші та спогадів. І кожного разу, коли ми приходили сюди, завжди залишали після себе спокій — так, як нас просив той таємничий охоронець озера.